Словесна прочуханка

Чітко пам’ятаю той день, коли я приїхав до школи. Пам’ятаю, як проїджаючи через головні ворота я відчував почуття наростаючої напруги. До цього я ходив до школи в Лондоні (де ми жили), яка знаходилась на відстані короткої клаустрофобічної подорожі на метро від того місця, де мешкала моя родина. І зараз, в той час як ми повільно збиралися на пагорб, прямуючи до місця, яке протягом наступного року повинно було стати моєю школою-пансіоном (шкільну будівлю ласкаво називали «Картковим палацом», тому що п’ятнадцять років тому вона планувалася як тимчасове помешкання), це почуття почало вщухати, коли я розумів, що дійсно залишаю рідний дім. Після завершення обов’язкової вітальної частини мої батьки поїхали, і я почав своє навчання в дивному світі школи-пансіона, де, продовжуючи сімейні традиції, навчалися одні хлопчаки. Всі три гуртожитки були викрашені в різні кольори і, за загальною думкою, мали індивідуальні особливості (наприклад, мій гуртожиток був явно спортивним, хоча в останні роки ми зазнали декількох ганебних поразок поспіль від наших головних суперників, яки жили «за пагорбом»). Це нагадувало поділ на клани, який згодом закріпився за рахунок зв’язків, які існували між гуртожитками, та різних змагань, головним чином в спорті та музиці. Але була одна річ, з якою погоджувалися всі сторони: два гуртожитки, в яких мешкали учні, що не жили при школі, були найслабшими, за виключенням, мабуть, тільки молодших класів, але й вони були не набагато сильнішими. Перший рік навчання (нам було по 13–14 років, 9-й клас) не відрізнявся нічим особливим, і більшість учнів швидко втягнулися в навчальний процес. Хоча були й такі, хто явно не палали бажанням бути далеко від дому протягом довгого часу. В основному вони не протримувалися й до кінця року. Оскільки в перший рік навчання роботи було мінімум, я провів його за пошуком приятелів, стосунки з якими зав’язувалися інколи за досить дивних обставин (наприклад, перше справжнє спілкування з хлопцем, якому судилося стати моїм найкращим другом, було бійкою, в який він дуже боляче вдарив мене скейтом по голові, і це не рахуючи нервів, які ми попсували один одному). Решту часу я проводив у спробах осягнути всі важливі складові шкільного життя, наприклад, як потрапити в інші гуртожитки серед ночі або які вчителі не потерплять витівок. На початку 10-го класу ми нарешті переїхали назад до першої «домівки» мого гуртожитку. Це була стара будівля (великий палац феодала, зведений у 19 сторіччі) після капітального ремонту. Ця радісна подія здалася нам ще приємнішою, зважаючи на той факт, що наші конкуренти переїхали в «Картковий палац», оскільки тепер ремонтували їхню частину старої будівлі. Ми ж (в кінці попереднього року) просто готували оселю до їх приїзду: цупили та руйнували, все що можна було поцупити і зруйнувати (незрозуміло чому, але м’ячі з басейну користувалися особливою популярністю). Саме в 10-му класі я познайомився з «чорним» ринком цигарок, який на той час процвітав. Школярі, які приїхали на навчання з-за кордону, поверталися до Великобританії, везучи з собою стільки блоків безмитних цигарок, скільки вміщувалося в їхні торби (я ніяк не міг зрозуміти, як вони провозили цигарки через кордон). Потім вони збували їх з великою накруткою (досить дивно, але дешевше, ніж в лікеро-горілчаній крамниці; до того ж через деякий час завжди була можливість домовитись про ціни «для своїх»), яка ніяким чином нас не лякала: всім відомо, що цигарка у роті робить вас неймовірно крутим. Цікавим був побічний ефект: паління приймало міжнародний масштаб, оскільки ми курили «Кемел» з Ботсвани, «Мальборо» з Гібралтару, «Сілк Катс» з Єгипту та, що нас потішало найбільше, «Дабл Хепінес» з Китаю (гидкі на смак). Хоча паління починалося як спосіб не бути білою вороною, дуже скоро воно перетворилося на невід’ємний атрибут спілкування з товаришами: після уроків та підготовки домашнього завдання всі хапали м’яча та бігли до найближчого поля пограти в футбол та досхочу покурити. В 10-му класі я також вперше спробував наркотики. Це сталося на вечірці, куди ми поїхали на вихідних. Якщо бути відвертим, то коли ми зрештою дісталися до місця призначення, те, що там відбувалося, нагадувало вечірку лише назвою. Після кількох годин, проведених за похмурим буркотінням та вживанням чималої кількості спиртного, ми познайомилися з останнім завсідником вечірок, який, чесно кажучи, не дуже мені сподобався, але він приніс із собою невеликий пакетик з травкою, і мені було страшенно цікаво дізнатися, чому всі про це так багато говорять (я вже встиг познайомитись з цигарками та випивкою). Ми викурили кілька косяків і відправилися до ліжка. Я не міг зрозуміти, що такого особливого було в цій траві (в мене закралася непевна підозра, що зілля було не зовсім справжнім або ж не дуже сильним). Коли ми повернулися до школи, я дуже скоро переконався, що особливого було чимало, принаймні на думку керівництва школи: хтось розпатякав про те, чим ми займалися. Нас всіх викликали до приймальної кабінету директора, посадили за стіл і наказали в повній тиші писати свої версії подій. Після того як ми здали свої спогади в письмовому вигляді, нас почали викликати до кабінету директора по черзі, щоб дати словесної прочуханки. Потім нас відправили назад до завідуючих гуртожитками, які повині були сповістити наших батьків про те, що ми накоїли. Я стояв в кімнаті, де мешкали завідуючі, та дзвонив мамі, а завідувач спостерігав за мною. В той момент шок від того, що мене спіймали, почав проходити, і мене почало дратувати, що школа сує ніс не в свої справи, тож я так прямо і сказав мамі, що сталося. Почувши цю новину мама відразу сказала, що треба було не попадатися, назвала мене ідіотом і наказала передати слухавку завідуючому. Я був здивований її відповіддю, оскільки очікував бути «відшмаганим» в переносному сенсі слова чи навіть гірше, – вислухати все те, що зазвичай кажуть розчаровані батьки. Тож я пішов до ліжка спантеличеним як ніколи. На цьому все скінчилося: більше не було ніяких запитань, жодних тестів на наркотики (тести передбачалося використовувати у випадку виникнення підозри на вживанння наркотиків, але якщо вас ловили на вживанні на території школи, то виключали зі школи миттєво). Я допускаю, що моя дорогенька матусенко не зовсім погоджувалася зі шкільними порадами, але, що конкретно сталося, я не знаю, як і не знаю того, хто на нас «настучав», що було ганьбою. Та це перестало мене хвилювати через кілька місяців... дуже по-християнські з мого боку.